Вітаємо на офіційному сайті Мліївської сільської ради.

        Село Мліїв розташоване на берегах річки Вільшанки на відстані 10 км від районного центру м. Городище та  45 км від обласного центру Черкаси. Площа населеного пункту 1685 га, територія Мліївської сільської ради – 12004 га. Кількість населення   4356  жителів.   

          А чому ж село зветься Млієвом ?  Мліїв   має давні назви  Ітомгліїв, Імгліїв, Мгліїв і нарешті Мліїв. Назва  походить згідно по кільком версіях. По одній із них від  ханського імені. Так, в ,,Літописі руському”  та інших історичних документах згадуються  половецькі хани Тоглій (Томглій) брат Бокмиша та Ітомглій .  З 1055 р. половці постійно здійснювали набіги на Київську Русь, грабуючи  Київську, Переяслівську та Чернігівську землю Територія Млієва, розміщена на південних околицях Русі. Далі простягався Дикий Степ. На древній землі точилися бої, проливалася кров. Бо Поросся, виконувало роль заслону від половців.  Хани берендеї (чорні клобуки), а пізніше половці брали дозвіл у київських князів проживати, а за це допомагали охороняти їхні землі. З часом клобуки перемішалися з місцевим населенням.         

            Інша версія походження назви Млієва від слова ,,мгла”, туману, який постійно стояв над поселенням на р.Вільшанці, яка була широкою і глибоководною.

             Ще ходить легенда, що  через село проїжджала цариця і від мгли,  зомліла,   втратила свідомість.

             Ми стверджуємо обґрунтовану назву в історичних джерелах.

              Широка річкова долина, що заросла густими лісами, які були нетронутими,  багатими на дичину, була сприятлива для проживання людини, тому вона освоювалася ще в глибоку давнину. Свідченням того археологічні знахідки – кам’яні знаряддя праці доби пізнього палеоліту і ранньої бронзи .

            На думку О.П.  і П.М.Крижанівських перша писемна згадка про Мліїв належить до 1499 року. Автори  припускають, що поселення сягає часів Київської Русі . Можливо  поселення ще й древніше.  В перспективі необхідні  й археологічні дослідження Млієва, що окупляться для нащадків сторицею.

             Про Мліїв згадується в 1494 році, коли село, входило в Мошногородищенський маєток черкаського намісника Клима Олександровича. Потім перейшов до графів Моравських, в роді яких знаходився 250 років.

            Мліїв – духовно-природній центр стояв у витоків унікально-планетарного явища українського козацтва.  У його дрімучих лісах, глибоких ярах і полях, зароджувалось перше козацтво.

            Майже всі кутки,  гори, долини та  яри пов’язані з легендами, з історичними подіями та людьми.

             На початку XVII ст. Мліїв перейшов у власність гетьмана Конецпольського. У 1633 році містечко Мліїв стало головним у Черкаському окрузі до піднесення Сміли . Волелюбність ,,непослушних» козаків давала про себе взнаки. Тому Конецпольський, щоб скорити мешканців Млієва, звертався по допомогу до польського короля Сигізмунда.Та застосування сили не вирішувало справи, тому магнату прийшлося маневрувати, він пообіцяв селянам ,,свободи» на 15-20 років. Завдяки цьому Мліїв почав зростати, перетворився на містечко і став центром волості, до якої входило кілька сіл. Його населення займалося переважно сільським господарством, а також виробництвом фарби з червцю, добування смольчуги та ін. промислами. Внаслідок цього власники Млієва одержували значні прибутки – близько 200 тис. талерів на рік.Тож здобувши Мліївський ,,ключ”, Конецпольські почали визначати його межі .        1648 року   Млієвом оволоділи війська Богдана Хмельницького і він став ранговим містечком гетьмана. а невдовзі – центром Мліївської сотні Корсунського полку. У 1649 р . позначений на військові карті новий осідок сотні та Мліїв Старий.

         А 1653 року навіть перетворився на кілька років у полкове містечко. Згідно  Зборівського договору Хмельницький з мліївців набирав козаків. Про ці події згадував історик М. Костомаров. Він писав:,,Хмельницький прихопив на свою користь багате містечко Мліїв...”. Тож мліївські козаки перетворились самостійними власниками своїх ділянок, зобов’язаними за це нести військову службу і звільнені від інших повинностей і поборів.

         На думку О. Давиденка за мліївське помістя за спиною гетьмана Хмельницького йшла боротьба. Так, в березні 1654 р. генеральний суддя Самійло Богданович  випросив у російського царя Олексія Михайловича,  потай від гетьмана Мліїв. Він випросив в чолобитній  містечко ,,Імглієво-Святий з підданими і всіма землями, які  з давнини до Імглієва належали ». Але як кажуть, не судилося.  Не скористався грамотою Тетеря ,, із-за страху гніву, закопав у землю, де вона і зіпсувалася».

         В історичній пам’яті мліївчан про  події 1648-1654 рр. залишилась   назва  Кривоносового поля, де за переказами був розташований табір полковника Максима Кривоноса та дві козацькі могили. Одна із них, на жаль, розорана.  Про те за Андрусівським договором Мліїв знову відійшов до шляхетської Польщі. Його знову повернено магнатам Конецпольським .

             Крім соціально поневолення, мліївчани зазнали національно-релігійних утисків. Мліївці 1776 р. вчинили рішучий опір шляхті, яка намагалася насадити в селі унію. В цьому році на початку Великого Посту Троїцька і Успенська православні церкви, про які говориться у візитах Смілянського деканату за 1741 і 1746 роки, як давно існуючі,  насильно обернені на уніатські. Тоді парафіяни  не допустили до церкви священика Василя Гдешитського, який перекинувся на бік уніатів та ,,ще старанності приклав, щоб і парафіян до своєї унії обернути..., а православну віру ганьбив і ображав”. Мліївці готувалися боронити церкву. З Успенської церкви забрали ризи, одяг, книги, сосуди церковні. Їх  поклали в сундук і замкнули.  Староста Успенської церкви Данило Кушнір, набожний мліївчанин, за дорученням мліївського отамана Кирика виніс і переховував  святині  (чашу, ,,гробницю з престолу, коштом громади  придбану”), щоб  не дісталися уніатам.

        Священик Гдешицький погрозився Кушніру: ,,Оскільки ти осмілився взяти гробницю з престолу, то й я зроблю тобі те, що ти більше не будеш жити.” Написав неправдиве звинувачення на Кушніра. В ньому йшлося, що староста ,,...з дароносницею ходив до корчми і пив горілку”. Своє звинувачення послав своєму батькові – протоієрею Смілянському Опанасу Гдешитському. Далі відбувся арешт Данила Кушніра. Щоб залякати православних  у Вільшану на майдан зігнали багато селян, на очах яких ,,руки  йому пенькою обгорнули, облили смолою і підпалили” . Коли руки обгоріли, кат відрубав Кушніру голову і настромив на палю й прибив великим цвяхом, а тіло спалили.Так помер 29 липня за старим, а 11 серпня 1766 року за новим стилем  Данило Кушнір.

        Смерть Кушніра сколихнула серця не лише на Україні, а й у Європі. У відповідь на знущання ,, виникали різні рухи, в яких брали участь і запорозці,  і гайдамацькі ватаги, аж нарешті весною 1768 року виникло велике повстання, звісне під назвою Коліївщина”  .Посилився повстанський рух.

         У новій хвилі повстання з вересня по грудень 1768 р. мліївчани були учасниками  цього руху. Так, під керівництвом отамана Ведмедя з Городища утворився повстанський тисячний загін. Отаман безуспішно намагався здобути Смілянську фортецю.  

        Священний Синод канонізував Данила Кушніра, прилучивши його до лику святих за внесок у збереження миру і благочестя. Це сталося в день 230-ї річниці кривавої події. Населення Млієва щороку справляє  панахиду по Данилу Мученику.

       . В 1776 році граф Моравський продав Мліїв  князю Любомирському. Він незабаром проміняв князю Потьомкіну Таврійському. По смерті князя Потьомкіна мліївські землі дісталися його рідній племінниці, графині Олександрі Енгельгардт, за чоловіком Браницька. В 1826 році Мліїв став приданим їх дочки  графині Єлизаветі Ксаверівні Браницькій. На ній одружився граф, потім князь,  фельдмаршал, меценат Михайло Семенович Воронцов (1782-1856), від яких уже в шістесятих роках Мліїв дістався їх єдиному сину,  князю Семену Михайловичу Воронцову (1823-1882). В Семена Михайловича і Марії Василівни (1819-1895) уродженої княгині Трубецької своїх дітей не було. Тому рідний дядьо по духівниці від 20 березня 1882 року заповів останньою власницею маєностей і, зокрема, Млієва  графиню Катерину Андріївну Балашову (1845). Остання власниця села була у шлюбі з обер-єгермейстером Двору його Імператорської величності і членом Державної Думи Миколою Петровичем Балашовим (1840).

          До 1826 року, до переходу мліївських земель,  в рід князів Воронцових кріпосні селяни платили для своїх власників оброк. А так як навколо Млієва  більшу частину складали ліси, то власники  користувались своєю територією як місцем для мисливства на благородного оленя, диких свиней і бобрів.

           Перший власник, який глянув на Мліїв оком дійсного господаря. був князь Михйло Семенович Воронцов. Із часів Михайла Семеновича Воронцова почався цілий ряд розумних і капітальних корінних змін  в Млієві до початку реформ. Управляючим до 1861 року був полковник І. Т. Ягницький. Похилий вік не дав йому можливості виконати наділ селян землею.

          Першою справою Воронцова було складено план, розмежовані землі власника і селян.

           До 1848 р. ведення господарств в лісах обмежелась проведенням необхідних доріг і вирубкою одиночних дерев, які необхідні для потреб маєтку місцевого небагаточисельного в той час селянського населення.

          З побудовою пісково-рафінадного заводу при селі Млієві компанією Яхненків і Симиренка в 1848 році експлуатація лісу приймала більш широкі розміри. Головна задача цього нерозумного господарювння, як вважав професор Сльозкін, була в тому, щоб відвести по можливості ближче до заводу ділянки для вирубок, а про майбутні насадження на вирубках мало турбувалися.   

        Князь Воронцов уклав із компанією Яхненків і Симиренка орендний договір. Так,  завдяки договору офіційно закладено юридичний фундамент справи і зумовило появи ,,мліївського дива”. Важливим нюансом справи є повчальна  підтримка в умовах конкуренції.

        Наступний управляючий Михайло Павлович Яровий виявився недостатньо підготовленим до наділу землі  і мало практичним.  Тому при наділі селян землею допустив цілий ряд пробілів, які породжували недорозуміння і обурення.

         Селяни Млієва при визволенні від кріпацтва отримали в подвірне користування повний душовий наділ близько 3 дес. на душу, і хоча цих земель їм недостатньо, маєток же в аренду своїх земель не здавав. Селяни мали заробітки в маєтку. 

        Жителі села переважно українці, росіяни, поляки, євреї. Єврейське населення, займалося  торгівлею, дрібними різноманітни ремеслами, мирно вживалося з українцями.

          Роботодавцями мліївчан була родина Симиренків-Яхненків-Хропалів. Реформа 1861 року дала поштовх бурхливому розвитку капіталізму. Вагомий внесок у розбудову України в роки бездержавності внесла відома родина Симиренків, яка жила на Платоновому хуторі. Хутір знаходиться від Городища на відстані 7 км поруч траси Городище-Черкаси .

        Симиренки – рід промисловців-цукроварників, конструкторів, власників машинобудівних заводів, піонерів пароплавства на Дніпрі, вчених і практиків садівництва, меценатів української культури. Вперше козак Корсунського полку Фесько Семеренко згадується у реєстрі Запорізького війська за 1649 рік. Вільним запорізьким козаком був і Андрій Симиренко. Степан Симиренка понад 20 років козакував на Січі, але відмовився присягати Катерині ІІ, був позбавлений помістя, козацьких вольностей і пільг, а його сім’я потрапила в кріпацтво.  Син Степана – Федір викупився з кріпацтва і разом із братами своєї дружини Насті Яхненками – створили вищезгадану фірму Яхненків і Симиренко. Яхненки  жили на Яхновому хуторі. Він знаходиться від Городища на відстані 11 км, розташований на площі 34, 4 га .      

           1830 голодний рік родина Яхненків-Симиренків стала займатися –благодійністю.Вони безплатно давали борошно 10 тис. селян.

           Згодом  в Млієві діяли  промислові підприємства. Перший на Україні в умовах бездержавності і в Російський імперії паровий цукровий завод, невдовзі – рафінадний.  На землях Млієва сталося ,,економічне диво” народного капіталізму. І це в часи кріпаччини. Всі економії панського маєтку вирощували для Мліівського цукрового заводу цукровий буряк

           У 50-х роках тут з’явився машинобудівний завод, обладнаний новим устаткуванням. Поступово він став одним з найкращих підприємств України. Його основна продукція – парові машини та інше обладнання  для цукрових заводів – не поступалися перед продукцією відомих європейських фірм. У 1853 році на цьому ж заводі збудовано пароплави ,,Українець” і ,,Святослав”. Крім двох пароплавів у фірми були також баржі, баркаси, паровий млин, газове підприємство. Відома родина мала церкву святого Стефана, яку зведено 1858 року Степаном Яхненком, а поряд кладовище. Родина Яхненків-Симиренків-благодійників в роки Кримської війни на свій кошт організувала госпіталі для сотень поранених солдат. Постійно надавалися пожертви Виноградському Ірдинському монастирю.

          З родиною Симиренків познайомився і потоваришував Тарас Шевченко, завдяки Олексію Хропалю. Хропаль жив сім’єю на  своєму   хуторі. Хропалів хутір – знаходиться від Городища на відстані 12 км впоряд з трасою Городище-Черкаси.через Ірдинь, розташований на 125, 9 га. Він є одним з наймальовничіших краєвидів села і регіону. З хутором, лісами, ставками пов’язана гайдамаччина і легенда про гайдамацький скарб, що передав сліпий гайдамака Оникій Симиренкам.

        О. Хропаль – родич Симиренків, службовець фірми, титар Стефанівської  церкви. Він познайомив Шевченка з Плантоном Федоровичем.Платон Симиренко 1860 року своїм коштом видав  ,,Кобзар” Т. Шевченка. А Тарас Григорович для симиренкової школи видав перший малоросійський буквар. 1000 екземплярів якого безплатно передав мліївським школярам.         

        Меценат Платон Симиренко заклав у Млієві унікальний  дендропарк та згодом славетні сади, оранжереї і розсадник; вивів загальновідомий сорт ренет  Симиренка. Вивів у люди тисячі селянських дітей зі шкіл,  заснованих та утримуваних родиною (фірмою) при Мліївських заводах: прихідське училище, недільну школу для дорослих, технічне училище, що забезпечувало вітчизняних підприємців власними професійним кадрами.

        Молодший брат Платона – Василь Федорович Симиренко впродовж 40 років регулярно передав 1/10 своїх прибутків на українські культурні цілі, підтримував  гуманітарну науку.

         Характеризуючи стан освіти в селі, слід відмітити, що в 1861 році при двопрестольній церкві в ім’я живоначальної Трійці і Успіння Божого відкрито церковно-приходську школу. Школою завідувало і опікувалося Черкаське відділення Київської єпархіальної училищної ради та власники маєтку. Благодійництво було моральною потребою. В російській імперії були розроблені і прагматичні чинники благодійництва і меценатства.

       У пореформенний період поступово заведено поміщицьке господарство. Так, до  Мліївської економії Мошногородищенського маєтку  входило 656, 4  дес.землі, а до ІІ Мліївської економії, яка віддана під аренду входило 296, 5 дес. землі  В цих економіях, як і в решті –  сіяли  цукрові буряки. Цей район бурякового господарства, мов кільце оточував відомий  не лише в Російській  імперії, а й у Європі Маріїнський цукровий завод.

         1861 рік застав Мліївські економії  головним чином в чотирипільній системі. 1877 року Мліївські економії здавалися в аренду по 12-річним контактам і в договорах орендарів уже фігурує нова п’ятипільна система. Після Крітського і по 1884 рік змінилося декілька управляючих, діяльність яких відобразилась на господарстві як Мліївських  негативно.

           Ця сторінка історії була не довгою: 4 серпня 1884 року Млївщина була передана пожиттєвою власницею, княгинею Марією Василівною Воронцовою останній власниці маєтностей Катерині Андріївні Балашовій. І на чолі справи став її чоловік, Обер-Єгермейстер Двору Його Імператорської Величності Микола Петрович Балашов, один і відомих російських землевласників, господарів і меценатів. 

           1886 р. загальна кількість населення  становила 23845 жителів. Вони мали  8436 дес. землі.  В 1886 по 1897 роки управління мліївськими економіями було прийнято управляючим, кандидатом природничих наук Михайлом Юхимовичем Філіпченком, який всестороньо реарганізував господарство. Запроваджувалась десятипільна система обробітку землі. Управляючий визначив зерново-буряковий напрямок.

            В 1887 році    через низку обставин  мліївські цукрозаводчики родина Яхненків-Симиренків-Хропалів припинили виробництво. Обладнання заводів продане. Частково їхні приміщення були переобладнані під казарми для 49-ї кавалерійської бригади.

            На Платоному хуторі Млієва жили і творили  чи бували і діяли не тільки Симиренки, Яхненки,  а й Павло Чубинський,  М. П. Драгоманов,  Кість Михальчук, Олександр і Федір Кістяківські, Дмитро М. Григорович-Барський, чільні Громадівці, А. І. Желябов, В. К. Дебогорій-Мокрієвич, організатори та керівники Чигиринського повстання, як і тисячі мліївчан, городищан. На терені  Платонового хутора та промислового містечка фірми Яхненків-Симиренків, розміщалися сади, плантації колишнього плодового розсадника   вченого-помолога  Льва Платоновича Симиренка.

         На свої кошти Симиренко утримував дві школи –загальноосвітню для дітей робітників розсадника і спеціальну плодівничу, в якій навчалися підлітки 13-14 років із різних куточків імперії. Школа садівництва, створена 1913 року. Першими її учнями були Т. П. Литвин, І. Д.Юрик.

          Л. П. Симиренко продовжував традиції благодійництва роду. Так, до осені 1905 року він безкоштовно  роздав селянам України сім тисяч плодових дерев.  Відпущено  із розсадника К. А. Балашової по дешевших цінах до трьох тисяч п’ятсот дерев..

          Таким чином, благодіійною діяльністю намагався зробити садівництво перспективною, ринкоспроможною галуззю сільського господарства України, а головною метою забезпечити споживача доступною і якісною продукцієї і її плодами.

           В 1900 році в Млієві проживало 10 дворян. Духовного стану 15 осіб чоловічої статі. Селян:  3675 чол. і 3783 жін.; осіб інших категорій 21.Число євреїв 158. В селі знаходилися двопрестольна Успенська і Свято Троїцька церква .Церковно-приходська школа, в ній навчалося хлопчиків 87 і дівчаток 14 осіб. Завідуючий школою священик Михайло Нестеровський.

         Крім того, при с. Млієві знаходилася економія К. А. Балашової – ,,Фольварк».

         В бувшому Мліївському заводі – ,,селищі» розміщалося 5 батарей 44 артилерійської бригади. Крім них проживало 45 осіб чол. статі і 64 жіночої.Через Мліїв проходила транспортна дорога на Мошни .

        Мліївське церковно-приходське попечительство перед Різдв’яними і Пасхальними святами отримувало від маєтку Балашової значну грошову допомогу для роздачі бідним. Допомога мліївчанам надавалася і крім цієї опіки роздачею грошей і хліба; допомога погорільцям і випадково попалим  в нужду, а також вдовам і сиротам бувших службовців маєтку. Мліївчани службовці, працівники і майстри, які залишали по старості службу в маєтку отримували до кінця життя грошову допомогу і пенсію.

          Хоча власники села були опікунами навчальних закладів Черкаського повіту, але як відомо  для більшості  освіта була недоступною із-за бідності.  В 1907 році в селі відкрита земська школа. В початковій церковно-приходській 1911 року  навчалося 157 учнів. У селі діяла невеличка бібліотека, відкрита земством.

          1917 рік змінив життя в селі. Про ці події перехідного періоду  говорити однозначно тяжко. Архівні матеріали свідчать про самочинну вирубку лісів, самоуправство селян, анархію. Документи фіксують розграбування маєтностей Балашової та ін   

       Коли стало відомо про перемогу Лютневої революції, перед будинком волосної управи зібрався сільський сход, який вирішив вимагати припинення війни і поділу поміщицьких земель. Тоді організовано земельний комітет, але своєї функції не виконав, бо землі селянам Тимчасовий уряд не дав.

         У 1917 році у селі  створена ,,Мліївська республіка” Її очолював керівник національно-визвольного загону Гнат  Голий, який по одній із версій назвався на честь відомого гайдамацького ватажка.  Справжнє ім’я Голого Трохим Бабенко.Очолювана Голим  ,,Мліївська республіка” входила до Холодноярської республіки. Загін Голого налічував до 6 тис. чол. Голівці боролися проти німецьких окупантів, будьонівців, денікінців. Вони причетні до єврейського погрому в Городищі. До загону входили жителі Млієва, Городища. Орлівця та ін. сіл.  В сутичці із загоном загинули міліціонери М. М. Решетняк, І. К. Рябокобила, І. М. Скляр та С. С. Литвин.

        За радянських часів загін головців називали куркульсько-анархістським.  Ще їх звали бандитами.      

              Велика Жовтнева соціалістична революція передала владу і землю трудящим.1918 року Черкаська Рада робітничих і селянських депутатів оголосила себе єдиною в повіті. В лютому 1918 року створено волосний ревком під голоуванням мліївського селянина І. В. Середи. Ревком приступив до розподілу землі поміщиці Балашової.

            В березні цього року Мліїв окупували німецькі війська. Мліївцям прийшлось взятися за зброю. Чимало їх  вступило  до партизанського загону ім. Т. Шевченка, яким керував житель с. Старосілля П. М. Ільченко.

            На весні 1920 року над Млієвом нависла небезпека окупації поляків. Йшла запекла боротьба. В травні 1920 року війська Першої кінної армії  518 полку, що йшли на фронт здобули перемогу. Незабаром на підступах Червона Армія зупинила поляків.

           В липні 1920 року була створена партійна організація з 8 комуністів та сільська Рада. Проведення в життя законів про продрозкладку, наділення землею і реманентом безземельних і малоземельних селян у Млієві здійснювалося також комітетом незаможних селян та комсомольською організацією, створеними того ж літа.Тоді ж завершено розподіл поміщицької і церковної землі. Всього селяни Млієва одержали 3897 десятин цих земель, а на лісових масивах графині Балашової було створено Мліївське і Городищенське лісництва. На базі помологічного розсадника Л. П. Симиренка 25 листопада 1920 року Народний Комісаріат земельних справ України  відповідно до пропозицій Сільсько-господарського Наукового Комітету створив ,, Центральну Садово-огородню Дослідну Станцію при селі Млієві  на колишньому господарстві Л.П. Симиренка (розсадника та великих помологічних і дендрологічних колекцій). Та  зважаючи на великі заслуги селян Млієа у справі збереження господарства в роки громадянської війни” назвав її Мліївською.  Станція мала 150 десятин землі. Її очолив син Льва Платоновича професор  Володимир Львович Симиренко.На жаль, його життя теж обірвалося трагічно. Трохи пізніше  7 січня 1933 році  вчений був заарештований, а  2 вересня 1938 року розстріляний в м.Курську радянською владою.  Організаторами станції були професор, завідуючий відділу селекції Л. М. Ро (1924-1930), професор, заввідділу захисту рослин М. А. Гросгейм (1920-1930), професор, завідуючий відділу агрометеорології В. П. Попов (1921-1931).       

       Ще навесні 1920 року ревком налагодив роботу трьох народних шкіл, в яких удень вчилися діти, а ввечері здобували грамоту дорослі. Ентузіастами боротьби з неписьменністю були вчителі та комсомольці. Їхніми силами 1920 року відкрито хату читальню, організовано також гуртки художньої самодіяльності. Для малюків відкрили ясла.

       1923 року в селі почалася колективізація. 10 незаможних селян об’єдналися в ТСОЗ, який назвали ,,Світ села”. Для обробітку 24 га газемлі товаритство мало двоє коней. Вже 1925 року з допомогою держави ,,Світ села” придбав трактор, ще через два роки – сівалку, жниварку, молотарку, побудував механічний млин та олійницю.  Доходило і до насильної колективізації.

       Так виникали колективні, суто землеробські господарства – сільські артілі ім. Челюскіна (колишній ,,Світ села”), ім. Леніна та ,,Переможець”. В кінці 1929 чи на початку 1930 років утворилася артіль, в будинку розкуркуленого мліївця Сергія Бондаренка. Керівництво нею доручено сільському активісту Арсенію Грицаю. Основним завданням якої було виготовлення дрібного селянського реманенту. Через деякий час артіль назвали іменем Клари Цеткін.Таким чином,   на початку 1931 року в колгоспи об’єдналося близько 70 процентів селянських дворів.

        В 1935 році в громадcьких приміщеннях та житлах мліївців засвітилася лампочка.

ГОЛОДОМОР.

         Поліпшилося й медичне обслуговування. Вже на початку 30-х років у Млієві працювало 2 амбулаторії, пологовий будинок, акушерський пункт.

Радянська влада дбала про охоплення навчанням усіх дітей шкільного  віку. 1927 року одну з трьох народних шкіл перетворено на семирічну, а в 1939 року вона стала середньою, дві ж початкові – семирічними В усіх мліївських школах у 1940/1941 навчальному році було понад 700 дітей, працювали 34 вчителі. Багато робилося для навчання грамоти дорослих, завдяки чому в другій половині 30-х років у Млієві ліквідовано неписьменність, але мирне життя перервала радянсько-німецька війна 1941-1945 рр.

          До Млієва загарбники ввірвалися 2 серпня 1941 р. Вони відразу встановили кривавий окупаційний режим. Весною 1942 року почалося масове вивезення жителів села на роботи до Німеччини. Всього було вивезено 240 мліївців, які працювали на військових заводах та служили в селах німецьким господарям- бауерам.

            Мліївчани-патріоти чинили опір ворогові. Вже в серпні 1942 року під керівництво студента Полтавського педагогічного інституту  Я. К. Горідька у Млієві почала діяти підпільна організація.1943 року мліївці допомогли партизанському загонові ім. Пожарського, яких діяв у навколишніх лісах. Колишній учень мліївської школи А. М. Туш брав участь у бойових діях партизанського загону ім. Чапаєва.

            9   лютого   1944  року  село  було   визволене   від   німецько – фашистських   окупантів.

               Боротьба з окупантами забрала життя понад 550 мліївців, близько 200 чоловік повернулися з війни інвалідами.

              Понад 1100 мліївців билися з ворогом на фронтах війни, багатьох із них нагороджено бойовими орденами і медалями. І. М. Бурлака був учасником оборони Брестської фортеці, М. Н. Олефір – розгрому фашистів під Москвою, І. К. Кравченко – під Сталінградом; М. А. Кузьменко – на Курсько- Орловській дузі, Л. А. Карпенко, І. П. Гудзь, С. Т. Кравченко – боронили Леінград. Полковник З. К. Середа визволяв рідний край в час Корсунь-Шеченківської битви. Командував  військовими частинами у багатьох боях генерал армії П. І. Руденко. Бойовий шлях пройшла  К. Н. Бурлака, яка шіснадцятирічною дівчиною добровільно пішла на фронт, брала участь у боях за визволення Керчі, Криму, Одеси, у штурмі Берліна. Старший лейтенант С.С.Заєць був розвідником. Пройшов бойовий шлях від Дніпропетровська до Татарбунар, дорогами Югославії, а далі переправа на річці Велика Морава. Закінчив війну мліївчанин-патріот у Відні.Трьом мліївцям за героїзм, проявлений у боях з ворогом, присвоєно звання Героя Радянського Союзу – уроженцю Хропалевого хутора І. С. Буркуту (посмертно), О. Ф. Гараню, В. П. Фесенку (посмертно).

               Визволені  9 лютого  1944 року   мліївці    почали   відновлюючі  роботи  у  зруйнованих  війною   господарствах,    в  яких   мало  що  лишилось:  в  артілі  імені  Леніна  -  104  коней  і  4   воли;   у   колгоспі  „Пе-

реможець”  -  9  лопат   і  одне  теля.   Гостро  стояло питання,  чим  обробляти  землю ?   У  плуги  запрягли   корови,   відремонтували   сховані   в  лісі  два  трактори.   Не   просто   було   з  посівним   матеріалом,   адже

треба   було  ще  й    виконати  план   обласної потавки   зерна   за  1943  рік.

               Повільно,   важко,   але  все  ж  життя  відроджувалось.   Навесні 1944   року   діти   знову   пішли  до  шкіл  ( одної  середньої   та  двох   семирічних).

               Тяжкими   видалися  1946  - 1947  роки:   сухе  літо  спричинило   неврожай.   Голодували  люди   й  худоба.   Суттєво    поліпшити   справи   не могли   ані    прийняття   зобов’язань,   ані   виклики  на  соцзмагання.  Проте

ціною   неймовірних   зусиль  господарства   домагалися   деяких   здобутків: промколгосп  ім.  Клари  Цеткін   план   випуску   валової     продукції   вико-нав   на  95,7  %.  Відчутні   результати   напруженої  праці  Мліївці    одержали   у   вирощуванні  цукрових   буряків:  1947   року  ланка  Н.Т.Шкляр   з   колгоспу  ім.  Леніна   виростила   на   кожному  гектарі    по 350   цнт. ,   а   наступного   року   Н.О.  Жулі   зібрала   по  450  цнт.  Економіка   колгоспів   на  кінець  40 – х   років   не  лише  досягла   довоєнного рівня,   а   й  перевищила   його. 

               Наново   створені   після    війни   колгоспні   ферми     на   початку 1950  року   мали  близько   500   свиней,  130  волів,  понад  320    корів.

               Промколгосп   ім.  Клари   Цеткін   у   50 – ті    роки   одержав  статус   промартілі.   Загальна   кількість   працюючих    наближалась до  100 осіб  60 – ті   роки   зміцнілої економіки   дали   ширші   можливості   для   розвитку   господарств,   сприяли   розвитку   об’єднання   дрібних   господарств    у   більші. Так   в  1960   році   колгоспи   ім.   Челюскіна    та „Переможець”   об’єдналися   в  один  -  ім.  Л.П. Симиренка.

                 На   початку  70 – тих  років  Мліївські   колгоспи   мали    гарне технічне   оснащення:  34   трактори,   50   автомобілів,  21   комбайн,  153 електромотори.   Значних   успіхів   домоглися   у   виробництві   тваринницької   продукції,   зокрема   працівниками   тваринницької   галузі колгоспу  ім.  Симиренка  було   вироблено   на  100  га.  с/г  угідь:   молока 500  цнт.;  м’яса  -  90  цнт.

       Дальшого   розвитку  набуває  промисловість   села,  промартіль ім.  Клари  Цеткін   перепрофілювалась   на   випуск   запасних    частин  до с/г   техніки   і   стала  називатись   Мліївський   завод „Сільсоспдеталь”   не

звільняючись,   однак ,  від  обов’язків   випуску   спортивного   обладнання та   товарів  широкого   вжитку.  Значно   поліпшилося   технічне  обладнання   заводу,    розширилися   економічні   зв’язки,   започаткувалися   перші  експортні    поставки,   кількість   працюючих   зросла   до  250  чоловік.

Почалася  забудова   нового  майданчика   заводської   території.

              На   той   час   в  селі   діяли   побудовані   ще   в  50 – ті   роки   три цегельні   заводи,   які   щорічно   виробляли   понад   2,5  млн.  шт.   цегли.

              Лісопильний   завод   та   споруджений   колгоспом  ім.  Леніна   вальцьовий    млин.

           Далеко   ширилася  слава   мліївських    садівників.   За  створення нових,  більш  продуктивних  сортів   яблук    (Слава  Переможцям.   Черкаське   врожайне,  Лісостепове   та  ін..)   учені   Мліївської   станції  садівництва  Л.М. РО;   П.Ю. Цехмістренко   та  М.М.  Ніконенко   у  1950  році   удостоєні Державної   премії,  а   в  1958   році  -   до  70 – ти  річчя   помологічного розсадника   господарству    присвоїли   ім’я   засновника  -   Л.П. Симиренка.

З  1964   року   станція   -   великий   науково – навчально -  виробничий комбіна,   до   складу   якого   також   увійшли:   радгосп  - технікум   та  однорічна   сільськогосподарська   школа.   Ці   навчальні   заклади   щорічно

випускали   220 -  230   агрономів  -  плодоовочівників  і  100 – 200    майстрів інтенсивного    саду,   квітникарства,   технічної   переробки.

             У  1967  році   директором  Мліївської   дослідної  станції   садівництва   призначений   досвідчений   господарник   і   надзвичайно   заповзята   людина   М.М.  Артеменко,   який   повсякденно   дбав   про   розквіт  господарства   та   добробут  його   працівників,   відродив  дух   Симиренкової   установи,   створив   музей   Л.П.  Симиренка,   а  пізніше  -  всього   роду   Симиренків.  У   будинку,  де   в  1859   році   проживав  Т.Г.Шевченко,   було   відкрито   музей   Великого   Кобзаря.    Майже   щорічно    Шевченківські   свята,  особливо  у  ювілейні   роки,   у   Симиренківській   садибі   відбувалося   театралізоване   дійство   „Садок    вишневий    коло   хати”.

              Як   і   в  часи   Симиренків,   тут   дбали   про   найкращі    умови  життя,   праці  та   відпочинку:   зводилися  нові  будинки,  квартири,  дитяча   установа   „Яблучко”   на  140   місць,   нове   примішення   сільськогосподарського  технікуму   з  гуртожитком,   середньої   школи   на   360   учнів  з   великим   спортивним  залом,  басейном.   Відкрилися   мед амбулаторія   з   профілакторієм,   комунальне   підприємство,   лазня.

              До   села   підвівся  природній   газ.  

              За   успіхи   у   виведенні   нових   високоврожайних   сортів   пладових.   і  ягідних   культур   і   впровадження   їх   у   колгоспно – радгопне   виробництво   1971   року   станцію   нагороджено   Орденом   Трудового

Червоного  прапора.

            У  квітні  1989    року  з  ініціативи   директора   станції   М.М.  Артеменка   та  за  підтримки  наукового   колективу   Мліївську   дослідну   станцію   ім.  Л.П. Симиренка    було  реорганізовано   в   Мліївський   науково – дослідний   інститут   садівництва  Лісостепу   України   ім.  Л.П.Симиренка.

             У  1992  році   згідно   з   наказом  Президії   Української   академії   аграрних     наук    інститут   було   перейменовано  у   Мліївський   інститут   садівництва  ім.  Л.П. Симиренка   УААН.

              Академік   М.М.  Артеменко   обирався   депутатом   Верховної   Ради   України.

              Серед    знаних    мліїївських   садівників  добре   відомий   В.М.  Матвійко  (1922  -  1987  рр.)  бригадир   садівників   колгоспу  ім.  Леніна,  нагорожений   орденом   Леніна в  1967   році,  а  в  1971  році   за   сумлінну   працю  удостоєний   високого  звання   Героя   Соціалістичної   Праці.

               У   середині  70-х   на початку  80-х   років  господарства  Млієва

міцніли  й   розбудовувались.  Колгосп  ім.  Симиренка,   очолюваний  єдиною   серед  голів   колгоспів   району   жінкою   О.Г.  Сукач    продавав державі    більше  1000   центнерів   молока   на 100 га   угідь,   мав   найвищі урожаї  зернових  та  технічних   культур,   господарство   майже   постійно   утримувало   Перехідний  Червоний  Прапор,  а  керівник  господарства  О.Г.Сукач   була   нагороджена   орденом   Трудового   Червоного   Прапора.

                33   роки   працювала  в  даному   господарстві   заслужений   працівник   сільського   господарства   Г.С.  Карпенко,  оператор   машинного   доїння,   за   високі   надої   молока   нагороджена  орденом  Леніна   та   Тру-

дового   Червоного  Прапора,  Герой   Соціалістичної   Праці.

                Протягом  двох  скликань  обирався  депутатом   Верховної  Ради

УРСР   бригадир   механізованої   ланки   по   вирощуванню   цукрових  буряків   М.А.  Горідько,   кавалер   орденів  Леніна   та  Трудового   Червоного  Прапора.

                Продовжував  утримувати   авторитет   господарства – міліонера   колгосп   ім.  Леніна,   очолюваний  учасником   Великої  Вітчизняної   війни Г.І. Шарапою.

                 Стабільно   працював   Мліївський  завод   технологічного обладнання,  директором   якого   з 1972   року  по  даний  час   працює   Ропало   В.А.,    завдяки   якому,  з  1977   року   підприємство,   крім   випуску   запасних   частин  до   сільськогосподарської   техніки   налагодило   виробництво   столярних   виробів.   Нині   -  це    один  з   головних   напрямків   роботи   підприємства.  Обсяги   виробництва  товарної   продукції   постійно  збільшувались,   помітно   розширилися   виробничі   площі.

              Але  не   лише   зводилися   корпуси   заводських   будівель,   а   й  розгорнулось   будівництво   житла.   Так   постали   три   12 – ти   квартирні будинки   неподалік   від   ценру   села.   Після   облаштування   адміністративного  корпусу    запрацювала   їдальня,   відкрився    профілакторій.   Залученню   молоді   та   закріпленню   її   на  заводі   сприяло     цікаво   організоване   адміністрацією   та   культпрацівниками   дозвілля.

              Складниими  для   мліївських    господарств   та   й  для  жителів   села   були  90 – і    роки   -становлення   незалежності   України.

               Проте ,  Мліїв   сьогодні    -  це  велике   красиве   село,    населення   якого   4356   жителів,   родовід   значної   частини   яких   бере   початок   із   сивої   давнини.

               В даний  час   по  селу   дальшого   розвитку    набуває   промисловість.

               У   період  роздержавлення  на   базі   Мліївського   заводу  технологічного  обладнання   створено   акціонерне   товариство  з  такою  ж назвою,   голова   правління   -   більше   30  років   очолює   дане  підприємство   „Заслужений  працівник   промисловості  України”  В.А. Ропало.,   працює  два   цегельні   заводи,  два  лісництва  з  цехом  переробки  деревини   державного   підприємства   „Смілянське   лісове   господарство”, дальшого   розвитку   набуває  приватної   форми   власності   підприємництво   по   переробці   деревини   та   виробів  повсякденного  вжитку  п/п  Єпіфанов  О.Є.;   Очеретяний   О.Л.     Приватна   науково – виробнича   фірма  „Міком”  -   власник   Могильний  В.Г.;   „ІВ - ХОЛДИНГ”  по   закупівлі   та  охолодженню    молока.

             У  сільськогосподарському  виробництві     працює   реформоване  в  СТОВ   „Симиренківске”  бувший  колгосп  ім.  Симиренка,   3  селянські – фермерські   господарства  фірма   „КСВ”;  СФГ  „Україна”;  СФГ  „ВМС”;                два   приватні   підприємці.    які   спеціалізуються   по  виробництву  зернових  та  технічних  культур,   а   СТОВ  „Симиренківське”  ще  і   виробництво   молока  та  м’яса.   ТОВ  „ПЕТРУС”  -   виробництво  товарного  яйця  на  базі   найновіших  світових  технологій.

                О  останні  місяці  2006   року Мліївський  інститут   садівництва  ім. Л.П. Симиренка   УААН   переіменовано   у   Мліївський   інститут   помології   ім..  Л.П. Симиренка   Української  ААН, який    на  сьогодні  користується    200  га  землі.  Головна   його  робота -  створення  нових   сортів   плодово – ягідних   культур.   У Державному  реєстрі   сортів   рослин  України-  сортів   мліївської  селекції   близько   30.    Також   тут   проводиться   розробка   інтенсивних  технологій  виробництва   плодів   і  ягід,   розробляються  методики   захисту   багаторічних  насаджень  від  шкідників   та  хвороб,  здійснюються  економічні   дослідження:  маркетингу  садівничої  продукції,   розсадництва.

                   При  інституті   працює   державне   дослідне   господарство,  що  спеціалізується   на  впровадження  розробок   у  виробництво.

                   Для   забезпечення  потреб   жителів   села  промисловими   виробами   та  продуктами   харчування  в  селі   працює  57    приватних   підприємців,   частина  з  яких  мають  у  користуванні  35  закладів    торгівлі

та  громадського  харчування.

                   У  селі   працює  два  загальноосвітні   навчальні  заклади  1 – 111 ступенів;  дві  дитячі  дошкільні   установи;  два   центри  культури  і дозвілля з  будинками  культури   та  бібліотеками;  працює філіал   школи  мистецтв (музична  школа);  дільнична   лікарня   та  лікарська амбулаторія;  два  відділення  зв’язку;  дві  філії   ощадбанку;  дві  аптеки;  ветдільниця   та   ветаптечний   кіоск.

                   Діє  православна  церква   Київського  Патріархату  та   проводиться  реконструкція   приміщення   родинної   церкви  Симиренків.

                  Діє  православна  церква  Московського  патріархату   та  проводиться  будівництво   нового  приміщення   по  типовому   проекту.

                  Є  в  селі   і   діє  молитовний  дім   євангелівських  християн – баптистів.

                   Змінює  своє  обличчя,   росте   і   розвивається  село  Мліїв.

                   Гордість  жителів   села -  це  Данило   Кушнір;   сім’я  Симиренків – Яхненків;   Герої   Радянського   Союзу:  Буркут ,  Гарань,   Фесенко;

Герої соціалістичної  пораці: К.Г.Карпнко,  В.М. Матвійко;   Заслужений    лікар   України  - Лисенко  Я.Я;   доктор   економічних   наук   Артеменко  М.М.;   доктор  економічних   наук  Горідько  М.Я.,  історичних   наук  - Крижанівський   О.П.  та  Володимир  Прокопович.......